Минулої осені виповнилося рівно тридцять років від того дня, як старша медична сестра терапевтичного відділення КНП «Сарненська центральна районна лікарня» Надія Іванівна Кітун очолила медсестринський колектив свого підрозділу. А нещодавно її було визнано однією з кандидаток регіонального конкурсного відбору на присудження відзнаки «Орден святого Пантелеймона» у номінації «Найкращий медичний працівник».
Загалом же за плечима Надії Кітун – сорок років медичного стажу. І свою професію вона нізащо не поміняла б на іншу.
Народилася Надія Іванівна в селі Орвяниця Дубровицького району. В її родині не було медичних працівників: мама працювала в колгоспі, а батько був водієм. Але змалечку дівчинка бачила, що в селі найбільше поважали медиків та вчителів. Тому й вирішила, що коли виросте – обов’язково стане фельдшером або медсестрою. Так і сталося: у 1981 році Надія закінчила Рокитнівське медучилище, після чого п’ять років працювала фельдшером у амбулаторії села Великі Цепцевичі Володимирецького району.
– Для мене це була дуже хороша практика, – пригадує вона. – Мені подобалося все: моя робота, люди, яких лікувала, колектив амбулаторії. Напевне, працювала б там і досі, але вийшла заміж і переїхала в Сарни. Відтоді працюю у Сарненській центральній районній лікарні. Спочатку була медсестрою на посту, а з 1990 року, коли було розділено кардіологічне і терапевтичне відділення, мене призначили старшою медсестрою терапії. На цій посаді я вже рівно 30 років. І хочу сказати, що найбільше мені пощастило із людьми, які працюють поряд. У нас дуже хороший, дружний колектив на чолі із завідувачем відділення В’ячеславом Михайловичем Соколовським. У нашому відділенні працює прекрасний лікар-ординатор Людмила Олександрівна Чиченіна, яку дуже цінують як спеціаліста. А щодо медичних сестричок, то більшість із них прийшли сюди разом зі мною, тому ми всі як одна сім’я. Я дуже рада, що на моєму шляху зустрілися такі добрі, щирі люди. Мені легко з ними, бо впевнена – вони завжди допоможуть, підтримають і зрозуміють.
Розповідаючи про свою роботу, Надія Іванівна ділить її на дві епохи.
– До початку епідемії на мене покладалася організація роботи медичних сестер, підтримання порядку у відділенні, забезпечення медикаментами і апаратурою. Та в березні минулого року наш звичний розпорядок був суттєво змінений. Чітко пам’ятаю, як саме 19 березня я вперше брала у хворих мазки на ПЛР-тест, до 11-ї вечора разом із дівчатами була на посту – робили забір біоматеріалу, потім відправляли його. Не приховую, було страшно, але ще більше боялися невідомості, адже ми не знали, як проявлятиметься ця хвороба, що нас чекає надалі. Та вже за рік змогли хоча б частково оцінити і саму проблему, і її наслідки. Принаймні зорієнтувалися у ситуації і зрозуміли, як нам діяти в тих чи інших обставинах. Змінилася і сама робота медсестер, вона стала більш врегульованою, чіткою.
На цей час у корпусі, де знаходиться наше відділення, всі три поверхи (кардіологічне, неврологічне і терапевтичне відділення) віддано для пацієнтів із «ковідом». Зазвичай зайняті всі ліжка, в основному всі наші пацієнти з середнім або тяжким ступенем тяжкості перебігу захворювання. Але ми справляємося. Найважче було на перших етапах, коли весь персонал виснажувався не тільки фізично, а й морально. Хворі, які поступали до нас, були налякані отриманою по телевізору інформацією, переважаючими емоціями у них були страх і паніка. Тому ми перш за все намагалися вислухати та заспокоїти кожного пацієнта. Послідовно пояснювали їм елементарні речі, давали поради. Зараз працювати простіше – є чіткий алгоритм дій, якого дотримуємося в роботі, немає розгубленості перед невідомим. Люди це відчувають і більше довіряють медичному персоналу. Але страх за власне життя у них все-таки є. Ми це розуміємо і так само вислуховуємо та підтримуємо усіх, хто до нас потрапляє. Я – оптимістка, і це допомагає переконувати інших у тому, що все буде добре.
А основна підтримка для самої Надії Іванівни та її оптимістичних настроїв – її друга половинка Сергій Михайлович.
– Діти мешкають у Києві, – розповідає вона. – Ми зараз живемо удвох із чоловіком, який розуміє мене і підтримує в усьому. А я турбуюся про нього. Нещодавно, в лютому, сама перехворіла на «ковід», відчула підступність цього захворювання, тому і сина, і чоловіка переконала зробити щеплення. Вони мене послухали і вакцинувалися, чому я дуже рада. Думаю, не треба багато переживати і роздумувати, а варто використати свій шанс на вакцинацію і довіритися тій вакцині, яку маємо на даний час. Вона все-таки захистить організм, і якщо людина й перехворіє, то в значно легшій формі. Звичайно, стовідсоткової гарантії на те, що вакцина подіє, ніхто не дасть, адже вірус мутує, але шанс на захист є і ним потрібно скористатися.
Роботі наших медиків зараз не позаздриш. І лікарі, й медсестри проходять «бойове хрещення», несучи на своїх плечах непомірний тягар, подвійне навантаження, спричинене інфекцією.
– Дуже часто молоді медсестри, які приходять до нас, побачивши роботу «зсередини», кажуть прямо: «Ми думали, що це важко, але не настільки…» і просто відмовляються від неї, – пояснює пані Надія. – Втім, той, хто працює довгий час, звикає і вже все робить «на автоматі». Тому я пояснюю медсестричкам, які тільки починають свій шлях у професії: робота в стаціонарі непроста, набагато важча, ніж у поліклініці. Щоб працювати у нас, потрібно зрозуміти, що ця робота тобі до душі. А ще має бути певний практичний досвід, необхідні для медсестри уміння і навички, головне ж – треба мати багато терпіння для того, щоб вислухати хворого, вчасно допомогти, перебуваючи поряд із важким пацієнтом 24 години підряд.
І це не просто слова, це власний досвід людини, яка сама є надійною, спокійною, переконливою та професійною. Саме такою Надію Іванівну бачить і керівництво лікарні.
– Надія Іванівна – це наша опора, яка заслуговує на найвищу похвалу, – каже головний лікар Сарненської ЦРЛ Василь Іванюк. – Вона однією з перших почала працювати і з хворими на COVID-19. Тобто не тільки не побоялася увійти в це «вогнище ковіду», а й згуртувала навколо себе середній медичний персонал, дуже швидко і правильно організувала роботу медсестер в умовах епідемії і в усьому їх підтримувала. Вона і до сьогодні невтомно бореться із «ковідом», працюючи без відпочинку. Робота в її відділенні організована на найвищому рівні. А загалом – це людина, на яку в усьому можна покластися і яка ніколи не підведе.
Неля ЗАБОЛОТНА
Газета “Медичний вісник”